Зразки есе

Андрій Бондар

Цибулевий суп

Безробітний учень маляра Адольф Шикльгрубер  шукав роботу. І якось йому посміхнулося щастя: він дістав рекомендаційного листа  до головного художника Віденського театру. Однак будівля театру була настільки великою, що бідний Адольф заплутався в коридорах і потрапив не в той кабінет, звідки його й вигнали. І ображена людина, нездатна влаштувати своє власне життя, заходилася змінювати світ.

Я завжди згадую цю повчальну історію, коли почуваюся ображеним. Але, по-перше, на відміну від Гітлера, Бог обділив мене талантом художника. По-друге, я вже довший час не шукаю  роботу – вона сама знаходить мене.  По-третє, що ж це за звичка така – через кожну дрібничку змінювати історію?

Ось вам дрібничка. Замовляю цибулевий суп у відомому київському пабі. Офіціантка нервує, бо начебто не розуміє, чого від неї хочуть. Повтрюю втретє по складах:

- Ци-бу-ле-вий суп.

- Молодой человек, тут же разборчиво написано: луковый суп. Нельзя ли по-русски? Мне тяжело, я тут и по-английски, и по-французски с людьми общаюсь.

- Я ж вас не прошу зі мною спілкуватися французькою. І взагалі не треба зі мною спілкуватися. Принесіть мені цибулевий суп! Хіба ви не знаєте, що таке цибуля? А суп?

Вона незадоволено фиркає  і  приймає замовлення. Виходячи з пабу, чемно прощаюсь і чую в спину:

-         Мущина, учите русский!

Я не відповів, хоч відповідь напрошувалась, і вона могла бути заслужено брутальною. Однак я змовчав, бо навіщо примножувати земну скорботу.

Але як бути далі? Більше ніколи  не відвідувати той горезвісний паб? Повернутися і накатати скаргу? Пожалітися адміністратору? «Просвіті»? Подати до суду? Образитись і поміняти світ? А може, просто піти додому «учить русский»?

Микола Рябчук

Моя книжка

Десь у п’ятому чи шостому класі до нас привели новенького учня – гарненького та охайного, мовби живцем узятого з радянських шкільних підручників чи плакатів про наше щасливе дитинство.  Був саме урок англійської, тож учителька відразу його запитала:

- Whot’s your name?

Хлопчик підвівся і відповів:

- My book.

Учителька насупилася і запитала ще раз, чіткіше:

-  Whot  іs your name?

- Май бук, - знову сказав хлопчик.

Учні в класі захихотіли, а найспівчутливіші почали підказувати:

-         Як тебе звати? Ім’я, ім’я!

Проте хлопчик стояв на своєму:

-         Май бук.

 Учителька готова була його розірвати, клас душився від реготу. Урешті вчителька додумалася перейти на українську:

-         Я запитую тебе, як тебе звати, - сказала вона.

-         Мирослав Майбук, - відповів хлопчик.

У класі запала ніякова тиша, вчителька силувано посміхнулася – неначе лікар, що зіткнувся з рідкісною хворобою.

- Дякую. Сідай, - сказала вона українською.

Хлопчик наступного дня не з’явився. Більше ми його взагалі не бачили.

Мабуть, йому не сподобалася наша школа, - вирішили ми тоді.  І лише згодом, набагато пізніше, я подумав, що той хлопчина, можливо, з’явився для того, щоб перевірити нас. Вручити якесь послання, котре ми зможемо зрозуміти лише з плином часу.

Андрій Бондар

Повертайся, брате!

У коридорі, за дверима моєї одинадцятиметрової келії, щовечора тусується молодь.  Хлопці смітять і голосно розмовляють, перекочуючи по бетонній підлозі пляшки з-під пива і джин-тоніка. Нормальні герої нашого часу.

Вони постійно курять і говорять усе голосніше. Спочатку я сердився і хотів викликати міліцію. Потім постарався влізти в їхню шкуру і зрозумів: їм насправді нема куди подітись і мій «стук», окрім зворотної агресії, не викличе нічого.  А так – сидять і охороняють мою хату.  Хоча що там візьмеш, окрім книжок?

До мене іноді долітають їхні розмови, як з того світу.

- Поедем в село к моей бабке. Ей уже девяносто семь лет. А она сотку выпьет и на украинском поет. Она еще при царях жила? – каже один.

І я уявляю бабусю, яка у війну, мабуть, танки зупиняла і землянки копала.

Сезон сидіння починається з першими холодами і закінчується з настанням тепла.  Я навчився не реагувати на них, умикаючи музику.  Але одного разу не зробив цього – аж надто цікавою була їхня розмова.  З неї я довідався, що їхній «брат» потрапив у «мусарку» і йому загрожує «срок». Вони по черзі, пересварюючись і зриваючись на крик, писали йому колективного листа.

-         В конце надо написать: «Брат, мы тебя помним!»

-         Не, надо написать: «Брат, мы тебя помним! Возвращайся скорей!»

Це тривало до третьої ночі і, здавалося, не закінчиться ніколи. У цих озлоблених  хлопчаках я вперше побачив  добрих людей.

Прийде весна, вони покинуть насиджене місце і відлетять у теплі двори. Я також дуже хочу, щоб їхній «брат» якнайшвидше повернувся.